У Комарівці Менського району жила знахарка Параска Тищенко, мала сина Данила. У неї у дворі й садку жило багато вужів, вона їх спеціально всіляко принаджувала. Можливо, поїла молоком.
У її хатині на полицях стояли скляні банки з рідиною, у якій були чи то зміїні шкіри, чи то мертві змії.
Розповіла про це моя тітка, адже Параска Тищенко була далекою родичкою моєї родини. Тітка все це бачила дитиною на власні очі, і побачене в хаті баби Параски її тоді дуже налякало.
Етнографам відомий український рецепт лікування раку крові настоянкою з вужа. Ніби-то треба було живого вужа кинути в трилітрову банку горілки, настояти і пити потім цю настоянку.
У деяких країнах Азії також радять їсти варене або смажене м’ясо змій, «бо це добре для крові». А китайські лікувальні спиртові настоянки зі змій зараз коштують шалені гроші.
Померла Параска Тищенко десь у 1960-ті роки. Коли ховали її, то приручені нею вужі повзли за поховальною процесією аж на кладовище, шурхотіли в траві. Тітка була на тому похороні, і казала, що було дуже моторошно.
І ще розповідала, що одного разу ця знахарка зустрілася в лісі з вовком, він підійшов і понюхав її, але не зачепив, пішов собі далі.
А мій дід Михайло Олещенко, 1925 р.н., про вужів розповідав таке. Жив за його дитинства вуж і в нас у Киселівці, під порогом «домóвини» — так називає дід батьківську хату.
У таких гладишках у селах зберігали молоко
Далі пряма мова: «Сидимо, бувало, на призьбі, їмо щось, і гладишка з молоком поряд стоїть. Дивимось, а вуж повзе і до горлечка гладишки голову підіймає. Ще й сичить на нас. А ми його ложкою по голові – «хрясь», він тоді відповзає».
І нині в наших краях багато вужів, вони повзають у дворах і садках, городах. Бо ж річка близько. Старі люди стараються їх не вбивати.
Раїса Савенок із Киселівки, 1931 р.н., розповідала: «Іду оце по городу, а двохметровий вуж гріється на сонці. Я стала, до нього погомоніла трохи, він собі і поповз у напрямку річки».
А в ХІХ столітті українці вважали вужів священними тваринами.
