Всі ми чогось боїмося. Свідомо чи ні, але у кого не було такого, що щось, чого ти дуже боїшся, примушує аж здригатися. Сватівчани різного віку розповіли журналістам Сватове.City про свої найбільші страхи з дитинства. А ще ми запитали — чи вдалося їх побороти. І якщо вдалося, то як.
Юлія, 34 роки
— У дитинстві я у бабусі завжди боялася спускатися у погріб. Чомусь з ним була завжди асоціація, що там люди пересиджують війни або «бомбьожки». А ще у мене усі страхи потім реалізовуються у житті. Теж приємного мало.
Страх опинитися у підвалі реалізувався вже у дорослому житті — у 2015. Тоді разом з родиною довелося сидіти у підвалі будинку, коли у Сватовому розривалися від пожежі снаряди на військовому складі.
Ще один страх з дитинства — боялася застрягти у ліфті. І теж застрягла. Мені було років 12 чи 13, точно не згадаю. Відпочивали ми у санаторії і я забула щось у кімнаті. Пам’ятаю, тоді почувалася дорослою і вирішила сама піднятися до кімнати на ліфті. Ну, і піднялася. Дорогою ліфт застряг. Мене охопила паніка, зі страху натискала якісь кнопки — чи правильні, чи ні, але ліфт зрушив з місця.
Коли у нас народилася донька, я боялася її загубити. Потім боялася потрапити з дитиною на операцію. І ми потрапили туди — страшно було, звісно. Якось зараз про свої страхи вже не думаю, тепер всі вони пов’язані з дитиною, аби у неї все було добре.
Ще боюся втопнути у річці, тому не заходжу на глибину і плаваю тільки так, аби під ногами відчувати дно. Якщо не відчуваю — огортає панічний страх.
Зараз я розумію, що усі страхи у голові і тому намагаюся гнати думки про них. А ще — намагаюся не боятися.
Світлана, 53 роки
— У мене два найбільших страха з дитинства, але вони доводять реально до панічного стану. Я дуже боюся змій і глибини.
Мені було років 12, мабуть, точно не згадаю, і друзі мене хотіли навчити плавати. Тоді красивих кругів для плавання не було, тож вивезли мене серед озера на надутій автомобільній камері і кинули серед водойми. Я тоді насилу вибралася з води — було страшно, я напилася води з озера. Відтоді боюся глибини, води і взагалі — ніколи не пірнаю, боюся, коли мене навіть у річці чи морі обризкують водою. Плаваю тільки там, де відчуваю дно під ногами — тобто не глибше, ніж по шию.
Страх змій теж родом з дитинства. Я вчилася у 9 класі. Ми пішли у ліс по проліски з однокласниками. Там же у лісі були і хлопці старші на клас — десятикласники. Ми гуляли, я сіла і обперлася спиною об дерево. Старшокласники проходили повз мене і вирішили пожартувати. Ну, так їм напевно вважалося, що то жарт.
Підійшли ззаду і тикнули мені у обличчя вужа. Сказати, що я перелякалася — не сказати нічого. Я кричала так, що, мабуть, би і дерева попадали. Мене трусило. Тоді думала і серце зупиниться, всередині похололо все. Жартівники тоді мене насилу заспокоїли і самі поперелякувалися добряче. А я відтоді панічно боюся змій. Навіть якщо це безвинний вуж. Перебороти ці страхи не можу і досі. Тому намагаюся уникати їх.
Наталія, 35 років
— У мене трипофобія. Це страх кластерних отворів. У народі ще називають страх перед дірочками. Вперше я злякалась, вірніше це був не зовсім страх, зараз поясню. Мені було вісім, а сестрі чотири роки. У неї була якась болячка на голові, у волоссі. От вона нагадувала дірочки з вусиками. Я побачила її коли мила волосся сестрі. Мені стало моторошно, навіть гидко. А по відчуттям — наче тебе повністю вивертає. Аж до нудоти.
Побороти це практично неможливо. Навіть через стільки років коли дивлюся, наприклад, на металеву сітку на системному блоці комп’ютера, відчуття не дуже.
Ще один страх, який залишився з дитинства, вірніше з підліткового віку — ніколи не пити воду чи якісь інші рідини у темряві. Ця історія смішна зараз, але тоді вона здавалася жахливою. Мені було 16, і сталося це так. Я з сестрою прийшла з дискотеки — ніч, темно і страшно хочеться води. Ми зайшли на кухню, аби не будити дорослих, вирішили напитися води, не вмикаючі світло.
Взяла я склянку з водою і почала пити. А там була муха, і вона вчепилася своїми лапками мені у губи. Та тоді здалося, що то монстр якийсь. Від переляку і несподіванки склянку я жбурнула, вона розбилася. Звичайно, рідних розбудили і світло теж довелося увімкнути. Після цього я і досі, якщо доводиться пити воду чи ще щось у напівтемряві, завжди пальцем перевіряю чи немає у моїй склянці нічого такого, чого там не повинно би було бути.
Тамара, 20 років
— Я — Тома, і я арахнофоб. Все своє життя, яке я пам’ятаю, я боюся павуків. Навіть найменших. Сказати точно, чому я їх боюся я не можу. Батьки мені розповідали, що в дитинстві я ловила хрестовиків. А дідусь каже, він мені тоді казав, що вони отруйні і можуть вкусити. Можливо, з того момента я почала їх боятися, але це не точно. Мене навіть до знахарки водили, але це не допомогло.
Не сказати, що жити з цим складно, але в моєму домі немає жодного павука. Я боюсь всіх павуків — маленьких, біленьких, «домашніх». І дуже не люблю, коли мені кажуть: «Ой, та що там, він же крихітний». Для вас крихітний, а для мене — ні.
Зараз і досі серце стає від тих павуків, тому і літо не люблю. А якщо я вдома сама і бачу павука, який мені заважає, його ліквідація наступає так — я одягаю на руку шкарпетку, на шкарпетку ще одну шкарпетку. Потім я хвилин 20 налаштовують на те, щоб його прибрати. Звичайно, не забуваючи кричати в моменти, коли павук рухається.
А ще в мене акрофобія. Тобто страх висоти. Зараз вже не так, а от в дитинстві навіть по кладках боялась ходити. Іноді снилося, що я падаю з них і намагаюся з усіх сил втриматися на них.
І в метро боялася їздити, і у гори підніматися, але зараз трохи попустило. Треба концентруватися на якійсь точці і тоді відчуття страху притупляється.
Аліна, 34 роки
— Найбільший мій страх — оси і бджоли. Боюся їх до паніки. І цей страх з підліткового віку. Мені було років 14, було літо. Додому до нас приїхали гості і усі разом відпочивали у альтанці.
Батьки накрили на стіл. Були ягоди і фрукти — дині, кавуни, ще щось. І навколо усього цього солодкого літали оси. Одна з них залетіла мені під сукню. Я почала її виганяти, але вона не вилітала. Тоді я щодуху почала верещати, тупотіти ногами, бо вона мене почала кусати скрізь. Врешті я кричала, а потім просто зняла з себе сукню.
Можете уявити реакцію гостей — я верещу, а потім роздягаюся? Звісно, вони нічого не розуміли. Навіть коли я сукню зняла з себе нічого не зрозуміли. Аж потім здогадалися, що мене щось покусало — по червоних плямах на моєму тілі.
Відтоді страх бути покусаною побороти я не можу. Не доведи господи, щоб оса чи бджола підлетіла до мене. Я просто втрачаю контроль над собою і можу навіть у центрі міста підняти сукню і кричати — тоді взагалі це не важливо. Тому зараз дуже слідкую, щоб такі комахи не літали поруч зі мною.
