Якби зараз нам вимкнули електрику на тривалий час, багато хто не знав би, куди себе діти. Але коли б уже пройшов масовий «свербіж» за інтернетом, телесеріалами, іграми та спілкуванням в соцмережах, заняття б знайшлися.

Сто – двісті років тому вільного часу у жителів Менщини і Корюківщини, як і у всіх людей, було мало. Господарства, городи, немеханізована праця забирали багато сил і часу. Та попри те, був і відпочинок. Розваги в нашому регіоні мали спільний характер. Недаремно ми сусіди.

Жіночий гопак

Унікальна німа кінострічка з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України дозволяє побачити, як відпочивали селяни на Корюківщині у минулому столітті.

На ньому танець гопак, відзнятий у селі Охрамієвичі Корюківського району.

Особливо цікава ця хроніка тим, що традиційний танець українських козаків виконують жінки. Чоловічий танець сили і мужності у їхній версії став м’якішим і ліричнішим.

Гуляння на колодках

Заслужений журналіст України Зоя Шматок з Корюківка знає з розповідей героїв своїх публікацій та старожилів, що у сільській місцевості, коли ще не було клубів, молодь завжди збиралася «на колодках».

Це могли бути колоди, ворини на сільських вулицях, де сідали хлопці та дівчата – і співали.

Отакі були колодки

Про такі гуляння на колодках розповідає і жителька Мени, 91-річна Тетяна Тимченко. Згадує, що місцеві музики були тоді мегапопулярні, ходили по вулиці від одної компанії до іншої.

Пізніше таке спілкування відбувалося вже на лавочках під хатами. Тоді люди вважали, що лавочка обов’язково має бути під двором у кожного хазяїна.

Сільські вечірки у чужій хаті

Бібліотекар з Перелюба Валентина Сидоренко знає, що колись у селах практикувалося і таке. Одинока жінка, зазвичай вдова, здавала на вечір своє житло під гуляння молоді. Плату грошима не брала, просила хлопців дров нарубати, дівчат – по господарству допомогти. Її всі слухалися і не перечили, бо ж більше не пустить гуляти!

Дівчата брали з собою вишивку чи в’язання гачком, рукодільничали і співали. Пізніше приходили хлопці. Вели розмови, лускали насіння. Оскільки багато столів не було, витягали ступу, зверху клали якусь дощечку і грали у карти на імпровізованому столі. Разом готували вечерю і влаштовували танці.

Менські бандуристи З архіву Менського краєзнавчого музею

Жителька Бірківки Менського району 90-річна Уляна Любека розповіла, що такі гуляння проводили по черзі в когось у хаті, збиралися і по 15 дівчат, вишивали, співали, хлопці приходили.

Танці на полі

Ганна Андріївна Макаренко, яка родом з Перелюба, а нині живе у Мені, згадує, що найпопулярнішою розвагою у селі були танці. Коли ще не було клубу, до п`ятсот і більше людей збиралося на… полі у бік Баляс.

Сходилися з Перелюба, Рудні, Баляс та інших навколишніх сіл. Обов’язково звали гармоніста. Досхочу танцювали і під бубон, здіймаючи куряву.

П`яних на такому гулянні не було.

…і в клубі

Коли у селах побудували клуби, танцювати ходили вже туди.

У п’ятдесятих роках, за переказами перелюбської вчительки на прізвище Нечваль, у сел було заведено ходити на танці у неділю вдень. І молодь, і одружені та заміжні серед білого дня поспішали у сільський клуб танцювати.

У багатьох не було святкової одежі, тож треба було швиденько випрати робочий одяг, щоб встигнути на танці.

В сучасній Мені вишивання теж популярний вид дозвілля Сусіди.City

...і на шкільних вечорах

Бібліотекар Валентина Сидоренко з Перелюба згадує, що раніше шкільні вечори відпочинку користувалися великою популярністю. Діти навчалися у дві зміни. А після уроків зсовували парти убік, розважалися і танцювали.

Кажуть, клуби стояли порожні, якщо у школі – вечір. Усе село сходилося!

Катання на човні

89-річна Дарія Іларіонівна Лапітан, уродженка села Шишківки, а нині жителька с. Перелюба, згадує, що у Шишківці на Корюківщині після війни був водяний млин і гарна річечка. Молодь збиралася компаніями по 10 осіб і каталися на човні. Сміялися, жартували, хлопці залицялися до дівчат.

На цьому ж човні возили і молоду під час весілля.

На те неділя, щоб не робить!

У Перелюбі на Корюківщині з посмішкою згадують свою односельчанку, яка настільки шанувала неділю, що навіть свиней своїх не годувала цього дня! Виходила на вулицю гарно вдягненою, у чистому фартуху і хустині і весь день відпочивала.

А якщо її поросята починали вищати, вона їм відповідала: «Я вас весь тиждень годувала, а сьогодні – відпочиваю!» І лавку біля двору не покидала до вечора.

Читання

У давнину, коли бібліотек не було, книжки вдома мали небагато людей. Здебільшого були вони у священиків. Так було і в Перелюбі. Місцевий батюшка Андрієвський мав власну бібліотеку. Книги давав тим односельцям, які вміли читати, і були охайними та обов’язково повертали їх.

За його сприяння, бібліотека у Перелюбі відкрилася 26 жовтня 1899 року. З 1990 року люди почали активно навідуватися у книгозбірню. Читання у селі одразу стало модним на той час дозвіллям. 

Весілля

Одруження двох закоханих теж було своєрідним дозвіллям для односельців.

Спочатку відбувалося сватання, потім домовини (коли батьки домовлялися про весілля), а затим уже й  весілля, на яке запрошували ледь не все село!

Зимова прогулянка у Мені

Розпочиналося все з п’ятниці, коли дружки з нареченими ходили кликати гостей. Субота – перший день весілля, неділя – повноцінний другий день гуляння. Понеділок називали «кури», коли гості несли молодятам у подарунок живу птицю – перший внесок у власне господарство.

На весіллях вважали за честь запросити кобзаря чи лірника, на яких багатий був наш край.

Запросити частівницю

На будь-яке свято могли запросити жінку, яка вміла співати частівки. Їй заробіток - гостям розвага.

Була така жінка і у селі Рудня на Корюківщині. Вона майстерно танцювала і знала дуже багато частівок! Її звали на весілля, проводи в армію та інші свята. Кажуть, свого часу вона навіть зуби собі вставила без черги і без грошей - дві години співала і танцювала лікарю!

Храмові свята

Це церковне свято, яке було однойменним з місцевим храмом. На такі свята збиралися всі родичі, куми, свати, сусіди. Приїжджала підводою чи приходила пішки рідня з сусідніх сіл. Це була нагода побачитися, поспілкуватися. Всі пили-їли, співали-танцювали.

Ярмарки

Іван Петрович, дідусь з Мени, пам’ятає як їздив з батьком підводою на ярмарок до Березни. Скільки там було людей, худоби, різного краму! Хлопчаку все було вдивовижу.

А ще батько тоді купив йому таких смачних пряників, що й досі здається пам’ятає їх смак.