Музика – важлива складова нашого життя, а для когось вона і є життям. Журналісти Жмеринка.City поспілкувалися із сім'єю талановитих жмеринчан, які просто не уявляють свого життя без музики.
Про жмеринського музиканта, учасника гурту «Кордон», керівника народного аматорського колективу «Ретро-класік», викладача дитячої музичної школи Олександра Вусика знають не лише на Вінниччині, а його син, Сергій Вусик, продовжує підкорювати рейтинги найгучніших музичних премій в Україні та за кордоном будучи продюсером відомого українського гурту «Антитіла».
Чим живуть музиканти поза сценою, про що мріють та чим надихаються – читайте далі.
Музика для нашої сім'ї – особлива складова усього життя
«Моя любов до музики розпочалася у дитячому садочку», – згадує Олександр Вусик. «Я грав на гаршомці, а діти виходили на прогулянку під пісню «Светит месяц, светит ясный». Після школи шість років навчався у музичній школі під керівництвом Юрія Старченка.
Подальше життя також було пов’язане з музикою. Навчався у Вінницькому музичному училищі – клас баян, потім служив в армії, після строкової служби грав у військовому оркестрі, там освоїв ще один інструмент – флейту», – розповідає Олександр Петрович.
Коли повернувся до Жмеринки, став керівником духового оркестру, згодом почав грати у гурті «Кордон». Основні учасники, сьогодні уже народного аматорського колективу: Євген Грубський, Михайло Бессонов, Олександр Ільченко, Олександр Вусик – ось уже 27 років разом на одній сцені. За цей час дали не один концерт на території України та за її межами.
«Кожен вихід на сцену для мене – це нові емоції, нова інтерпретація, нове звучання. Раніше було легше зібрати повний зал, сьогодні, на жаль, люди не завжди хочуть ходити навіть на безкоштовні концерти», – розповідає пан Олександр. – Для мене музика це все. Не уявляю свого життя без неї. Люблю слухати класичну музику, серед улюблених – іспанський скрипач Каміль Сен-Санс», – ділиться співрозмовник.
Ось уже понад 10 років Олександр Вусик керівник інструментального колективу «Ретро-класік». На запитання чи є у музикантів цікаві традиції, Олександр Петрович відповів не замислюючись: «Є одна традиція, яка передалася нам від старшого покоління музикантів. Щовесни усі гуртом ми їздимо до лісу на черемшу. Що може бути кращим за спілкування на свіжому повітрі, та ще й в чудовій компанії? Це незабутні хвилини».
Олександр свою родину називає музичною колискою. Дружина Ірина грає на гітарі і домрі, викладає в дитячій музичній школі. Донька Юлія не пішла по стопах батьків, наразі знаходиться у декретній відпустці. Син Сергій – клавішник та менеджер гурту «Антитіла».
Неодноразово приїздив з концертами до рідного міста. «Звісно, робота займає багато часу, – розповідає батько, – Але син знаходить час для спілкування з нами, ділиться своїми досягенннями у музичній сфері. Ми радіємо його успіхам та музичній кар'єрі».
Сергій Вусик – клавішник та продюсер гурту «Антитіла»
Сергій Вусик родом із Жмеринки
Закохані в Україну та у все українське, у своїх кліпах вони популяризують стильну, сучасну і милозвучну українську мову. Кожен новий кліп – неймовірне поєднання якісного вокалу, стильної музики із глибоким змістом. У складі відомого українського гурту «Антитіла» – наш земляк Сергій Вусик.
У 2008-2010 роках «Антитіла» співпрацювали з продюсерським центром «Catapult Music». Брали участь у фестивалях, теле- і радіо програмах, музичних проектах. Влітку 2010 року «Антитіла» припинили співпрацю з «Catapult Music»: увесь менеджмент та концертну діяльність взяв на себе клавішник та аранжувальник гурту Сергій Вусик. В той же час музиканти отримують право представляти Україну на європейському фестивалі в Будапешті. У 2010 році гурт вирушив у перший самостійний клубний тур містами України, а сьогодні вони бажані гості на концертах в штатах і Канаді.
– Сергію, яку школу у Жмеринці закінчували? Розкажіть про свої спогади з дитинства?
– Я закінчив Жмеринську школу №6. Моїм класним керівником була Валентина Михайлівна Самелюк. До цих пір зі шкільних років тільки приємні спогади. З сім’єю ми проживали по вул. Вишинського, яку пізніше перейменували на Воїнів-Інтернаціоналістів. Жили в будинку моєї бабусі, Зіни, мами батька. Жили дуже великою, веселою родиною. Сім’я Василя Вусика з синами (мої двоюрідні брати), сім’я Олександра Вусика, мого батька, Володимир Вусик та бабуся. У кожного була своя невеличка кімната. Зараз я розумію, як всім було тісно, важко, ще й з малими дітьми-розбишаками. Ми іноді розносили той будинок, і бабуся не стримуючись від злості за нами бігала по всьому подвір’ї.
Після закінчення другого класу ми переїхали у перший власний будинок в районі «ТЕЦ», по вулиці Пестеля. У цей самий час мама та батько почали мені все більше розкривати світ музики. Так вже склалося, що майже вся моя родина, і по мамі, і по батьковій лінії, і двоюрідні і троюрідні – всі якось пов’язані з музикою. Я дізнався, що батько володіє майже всіма музичними інструментами. Я із захопленням ходив на його репетиції, дізнався про групу «Календар», а пізніше про новий гурт «Кордон». По-своєму, по-дитячому я спостерігав за їхнім творчим життям, розвитком гурту, знайомився з друзями тата і колегами.
Легку атлетику змінив на користь музики
Після одного з виступів у профтехучилищі тато познайомив мене зі своїм другом, Валентином Леонідовичем Шотковським. Вони показали мені дивний чорний інструмент і запитали, чи хочу я навчитися на ньому грати?! Це зацікавило мене. Так я пішов у музичну школу за класом кларнета, а Валентин Леонідович став моїм вчителем. Його жінка Людмила Семенівна викладала мені сольфеджіо та музичну літературу. Зайняття легкою атлетикою остаточно закинув, зробивши вибір на користь музики.
Я вчився на відмінно. Разом з іншими кращими учнями Жмеринки і Вінниці побував з сольними та камерними виступами у Німеччині. У цій подорожі мене вразило різноманіття побутових і продовольчих товарів, дороги, рівень життя і розвиток сусідньої держави. Всюди суцільне будівництво у порівнянні з маринованими гарбузами у трьохлітрових банках на полицях магазинів в Україні. Додому привіз повну валізу молочного шоколаду, який у нас можна було побачити тільки в закордонних журналах. Поступово в мені формувалися нові погляди. Батьки це бачили, розуміли, підтримували і тепер, коли я сам батько, я добре їх розумію.
У 1999 році я поступив в Академію МВС у Києві. Тут вже батько дійсно наполягав. Довго вони з мамою переконували мене. І ключова фраза, де я зламався, була така: «Якщо ти захочеш, музика завжди буде поруч, буде частиною твого життя, але треба мати альтернативу. Я знаю, бо я пройшов вже це. Не в тій країні ми живемо», – сказав він.
У 2004 році я отримав спеціальність правознавство, мав би продовжувати працювати у правоохоронних органах, але були думки звільнятися одразу. Враховуючи творчу, музичну та КВН діяльність впродовж навчання та служби в академії, мені запропонували залишитись там працювати. Так я залишився в Києві, паралельно писав на замовлення музику для інших виконавців, сам грав по вечорах, а ще через пів року познайомився зі скрипалем Тарасом Тополею, першокурсником Академії МВС, який після навчання завжди йшов на якість музичні репетиції. Саме тоді ми поступово стали друзями, але «Антитіла» ще сильніше нас об’єднали тільки у 2008 році.
– Чи часто буваєте вдома, у рідній Жмеринці?
– Хотілось би частіше. Це важко пояснити, але робота над «Антитілами» проводиться майже цілодобово, без вихідних, в шаленому темпі, величезною командою людей, і я, як керівник, мушу бути поруч з людьми, задавати цей темп, корегувати, направляти процеси, приймати рішення, здійснювати безпосереднє виробництво великої кількості матеріалу/контенту, який зовсім не пов’язаний з музичним напрямком. Це і саморозвиток, і відповідальність. А ще відрядження… Гастролі… Дружина та діти теж болісно переживають цей момент, але ставляться з розумінням і підтримують. В середині цього літа планую приїхати до Жмеринки, побачитися з рідними і друзями.
– Чи важко бути продюсером гурту? Що найважче у роботі, що найлегше?
– Не буду лукавити робота не проста. Продюсерську діяльність гурту ми розділяємо з Тарасом на двох. Так я більше знаходжусь в оперативному управлінні, у всіх поточних справах, але всі важливі рішення ми приймаємо удвох, інформуючи та обговорюючи між собою абсолютно всі деталі та нюанси. Це саме стосується і напрямку гурту, і стилю, концепцій, зйомок, і музики, і текстів пісень, і інвестицій. Всі ризики 50/50. Іноді вони шалені. А найважче, мабуть, робити кроки у невідомість, вкладати в це величезні сили і фінанси, намагатись відчувати майбутнє і ризикувати всім. По-чесному.
Ми першопрохідці в Україні у багатьох напрямках. При цьому йдемо не порушуючи свої принципи, несемо любов, культуру, не відводимо погляд, як би не складались обставини, у тому числі загальнодержавні. І, мабуть, єдине, що не дає спати, це коли від твоїх рішень залежить майбутнє твоїх друзів, колег, їх родин і майбутнє групи в цілому. «Антитіла» сьогодні це колектив з 20-ти осіб, де всі щоденно відповідально працюють як єдиний механізм. А на стадіонний концерт у Львів чи Полтаву, Харків чи Одесу з Києва завжди виїжджає команда майже з 60-ти осіб музичного, адміністративного та технічного персоналу.
– Скільки альбомів в гурту? Про що новий альбом?
– За 10 років Антитіла випустили 6 альбомів. Останній під назвою «HELLO», як і назва однойменної пісні. Альбом вийшов 12 квітня 2019 року. На підтримку його та на честь 10 річчя гурту ми запланували 5 стадіонних концертів Україною. У 2020 році альбом повеземо також в Канаду та США. «Антитіла» пишуть про любов, про віру в близьких, про життя. У своїй ліриці Тарас намагається торкнутися близьких і важливих тем кожному, при цьому, щоб це було цікаво, зрозуміло і доступно як дітям, так і дорослим. Вже давно ходять такі фрази, що «Антитіла» – це музика для всієї родини. Дійсно, нам це приємно, це надихає нас і такі відгуки та кількість людей на концертах це єдине підтвердження того, що ми все робимо правильно.
– Чи плануємо концерт у рідному місті?
– Я думаю, що найближчим часом ні. Я весь час спостерігаю за тим, як живе і розвивається Жмеринка. Які принципи в культурний розвиток і підхід вкладає влада і люди зокрема? Прикро за пусті зали навіть на безкоштовні концерти. Ще 10, 20 років тому такого не було. Хтось не шкодує коштів на пиво і сигарети, а ось на квиток в театр чи на концерт – зась. На це боляче дивитись. Провести рентабельний хороший концерт в місті з середньо зарплатою майже у 2000грн. досить важко. 5 років тому ми доклали максимум зусиль, щоб квиток на наш концерт був доступний, фінансово привабливий, і глядач отримав від концерту задоволення. Ми вклали додаткові фінанси в технічне обладнання, оренду залу, світло, звук, не переслідуючи мету заробити. Хотілось якось розворушити місто, зробити приклад для інших артистів.
Ми тоді привезли додаткову групу для насичення концертної програми, а пів зали за старим принципом: «Ми ж свої» – і бігом через бокові двері. Хтось інший казав: «Мені безкоштовний квиток, бо мій тато працює на залізниці…». І таких бажаючих було більше ніж достатньо. Ось так і живемо.
Аншлагу не було, концерт ледь-ледь був в нуль, при тому, що в місто тоді взагалі ніхто роками не приїжджав. Культурний рівень таких міст, подібних Жмеринці, поступово спускається на рівень «гоп-ца-ца» і повного знецінення свого. Чого вартий тільки дах БНТ, який років 10 не могли полагодити, щоб єдиний концертний зал міста перестав бути в аварійному стані. Причини та історії мені відомі. Починати всім треба з себе. Я можу довго дискутувати на цю тему, але поки зупинимось на цьому.
Ми чекаємо позитивних змін, як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні. Вірю, що прийде час, і «Антитіла» дадуть один з кращих концертів у Жмеринці!
