Лариса Литвина багато років з сім’єю жила в Опитному, що за сім хвилин їзди до Донецька. Але вже п’ять років, як стала корюківчанкою. На Донеччині жінка втратила все: будинок, роботу, друзів. У Корюківці – будує нове життя.
Масажистка для пенсіонерів
Вона прихильниця не медикаментозного лікування пригніченого стану людини, стресів та депресій – а віддає перевагу іншим засобам впливу на нашу психоемоційну сферу.
Було, що й сама пробувала ходити (і вдало) по розжареному вугіллю. Каже, тут важливо спочатку налаштуватися на такий крок.
А далі життя підкинуло такі випробування, що розпеченою у буквальному значенні стала земля під її ногами...
Зараз Лариса Литвина працює фахівцем з фізичної реабілітації відділення денного перебування Центру соціальних послуг.
Лариса Литвина на робочому місці
Раніше жили з чоловіком Станіславом, що працював директором школи, у селищі Опитному, від якого сім хвилин їхати до Донецька.
Селище їхнє – це овочівницька дослідна станція, де жили вчені, виводили нові сорти овочів. Була тисяча населення, тепер залишилося кілька десятків, котрі бідують у підвалах.
Війна. Чоловік втікав на велосипеді
Лінія фронту, два кілометри до Донецького аеропорту. Починалось все з того, розповідає Лариса, що з’явилися озброєні чеченці, блокпости, прибувала військова техніка.
З травня 2014 року почали стріляти. Лариса була в Донецьку в стоматолога, довелося усім на підлогу падати, бо кулі літали. Потім жили без електрики, газу, води, готували їжу у дворі. Чекали, що скоро все погане закінчиться. Але ж ні. Школу зруйнували вибухи, будинок культури, житло.
Літо якось перебули у підвалах, а у жовтні поїхала Лариса з сусідами пенсію переоформляти та отримувати платіжні картки. Пересувалися на вантажній машині, по якій теж стріляли.
А в банку – сотні людей, цілодобові черги, переклички. Залишилась жінка на ніч, телефонує увечері чоловіку, а той і говорити не може, бо пожежу гасить. Згоріло все. Лариса Анатоліївна туди вже й не поверталась. А чоловік до неї добирався велосипедом.Так і перебралися у Корюківку.
Залишився тільки акт про зруйноване житло
На руках у подружжя зостався тільки акт про їхній зруйнований будинок, виданий тамтешньою українською адміністрацією.
У Корюківку приїхали уп’ятьох, ще двоюрідна сестра чоловіка з батьками. Та ті два роки пожили і знову повернулися на Донеччину.
Лариса з чоловіком поселилися у хаті покійних вже її першого чоловіка та його батьків. Сусіди, каже жінка, у них хороші, навіть їсти їм носили. Хоча подружжя не плакалось, не скаржилось. Зараз курей тримають, козу.
Керівник “Корюківкаводоканалу” Сергій Галущенко допоміг з водогоном у старій хаті. Інше своїми силами робили. Старі дерева прибирали, що на хату впасти загрожували.
Бувають і недоречності різні, вимагають у деяких інстанціях папери, документи. А де їх взяти людям, які усе покинули і приїхали «у чому були»?
Усіх налаштовує на позитив
Нерідко зустрічаються Ларисі у нинішньому житті громадяни, що люблять «понити», поскаржитися, хоча перебувають далеко не у злиднях. У розмові налаштовує їх на позитив. І себе теж.
Подобається місцева природа, ліс, збирання грибів, чисте повітря. У їхньому селищі випране не можна було надовго залишати – і мотузки, і білизна чорними робилися. А тут велосипедом їде теплої пори жінка на роботу чи пішки йде – вільно дихає, на лелечі гнізда задивляється.
На роботі до неї – черги утворюються. Обслуговує зареєстрованих у їхньому Центрі пенсіонерів. Уміє так робити масаж (вчилася цьому), що хто спробував – хоче ще.
Лариса Литвина з колегами в аромокімнаті
Курс – десять днів. Виводить людей з пригніченого емоційного стану. Налаштовує на позитивне сприйняття світу.
Питає людину: «Коли вам перед цим востаннє робили масаж?» Більшість відповідає: «Ніколи...»
А такі процедури дійсно допомагають. Оздоровлюють, поліпшують самопочуття. Самі ж розповідають потім Ларисі – то вночі не знали, куди свої руки діти, а тут перестали мліти, боліти!
Інші кажуть: «Ми ж на городах працюємо, розминаємось!» Але то такі навантаження, котрі не знімають проблем з руками, ногами, спинами, артеріальним кров’яним тиском.
А в їхньому Центрі люди починають відчувати, що можуть собі дозволити іншу якість життя. І подорожі, і екскурсії, і масаж!
То на Говерлу, то в Буковель, а то хоч і у Верховну Раду! Пізнають світ і себе в нових обставинах, ситуаціях. А тут ще й комп’ютер освоюють, і вайбер зі скайпом.
